Читати книгу - "Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст."

Теди ведлуг опису монастирского найдено в кройниках: ігумен і братія перед трема сти літ померли. Он тоді братії розказав, що з ним Господь Бог учинив през одного пташка. І прийняли єго межи братію. А він, скоро тайн Христових причастився, зараз в Господі заснув.

Про одного короля, котрий ходив зі злодієм вночі красти

Казка з Хітарського збірника 1744 р

Був собі один король, що славився своєю добротою.

Якось тому королеві повів мудрець:

– Королю найясніший! Сеї ночі, якщо не підеш красти, то назарані злою смертію погинеш.

Почувши те, король почудувався тому, а потім заснув по обіді. І приснився йому сон: «Королю найясніший! Якщо ти хочеш своє здоров'я заховати, іди ж сеї ночі красти. А не підеш, то злою смертію погинеш».

Король, пробудившися, здивувався вельми. І мислить сам собі: «Боже милий! Що би то мало бути? Якщо то так, волію я піти красти, аніж злою смертію погинути».

І не повідав того нікому. Дочекавшись, коли поснули усі, король убрався по-хлопськи, тільки королівську дорогу шапку взяв на себе і, вийшовши із замку потаємним виходом, пішов на місто, став ходити помежи крамницями, шукаючи, де би мав що украсти. І тут знайшов чоловіка. А той також, помітивши невідомого, сполошився. То був злодій.

– Хто ти? Що за чоловік? – спитав король. – А ти хто?

– Я злодій, – сказав король.

Почувши те, злодій зрадів і, наблизившись, мовив:

– І я злодій. Прошу тя, брате, будьмо собі товариші.

На те король:

– Добре, брате, я товаришеві дуже рад.

І дали собі руки, і присягли один другого не зрадити, але вірно жити. І ходили оба помежи крамниці, хотячи якую вибрати. Але всі були твердо позамикані, не могли нічого дістати.

– Що маємо чинити, товаришу? – спитав злодій. – Не здобудемо тут нічого. Де ся повернемо?

– Не знаєш де? – сказав король. – Ходімо до королівського палацу. Я знаю, як увійти в замок. І знаю один склеп королівський. Ми там ся добре розгостимо.

Почувши те, злодій як заїде королю в щелепу:

– Ах ти, злодюго! Що се ти говориш? Аби ти не дочекав живим світа! То я його милості королеві, панові своєму, ворогом мав бути? Таж він для нас як батько! Не дай ми то, Боже!

А король мовчить. По тім злодій каже:

– Слухай ти мене, товаришу милий! Я тебе поведу, коли ти хочеш. Ходімо до дому королівського воєводи. Він злий, людей обдирає і короля не боїться. Там я знаю скарб, і там ся здобудемо.

Пішли вони до дому воєводи. І увиділи, що ся світить у покої його. Вони підкралися і стали під вікном, що було високо.

– Милий товаришу! – сказав злодій. – Стань під стіну, нехай я стану на твої плечі і вислухаю, що тут за бесіда.

І так став злодій на плечі королю і став слухати. А воєвода саме говорив жоні своїй такі слова:

– Треба зготувати лютую отраву королеві зі змієвим ядом. Я запрошу короля завтра до себе на гостину. І насиплю йому у погар тоту трутизну. Він, випивши, умре. А ми будемо над його скарбом панами і будемо його добро поживати.

Вислухавши це, злодій ізліз з плечей королевих.

– Що ти, милий товаришу, вислухав? – спитав король. Злодій відповів:

– Злая новина, товаришу! Завтра воєвода хоче короля запросити на гостину і отруїти його. Так ся намовили із жоною своєю. А я не знаю, як би то королеві сприяти, аби ся стеріг.

На це король зітхнув тяжко і мовив:

– Злая вість, товаришу, на короля нашого. Треба його рятувати. Знаю, що мав би від нього велику ласку той чоловік, що тую вість доручить.

– Даймо спокій, брате, тепер і розстаймося, – сказав злодій. – Але як же ся маємо завтра спізнати? Даймо собі знак.

На те король:

– Прийди, брате, до церкви. Хіба ся там спізнаємо. То зробімо так, товаришу. Візьми на себе мою шапку, а мені дай свою. Й коли будемо завтра у церкві, не знімаймо собі із голови шапок. То так ся спізнаємо.

На тім ся розійшли. Злодій пішов додому, а король у свої палати, і ліг спати, і мислив собі: «Милий Боже, що то ся хоче стати наді мною від мого слуги? Либонь, мені Бог того злодія нагодив, хоч мя і по щелепі випалив. Ліпший мені приятель від мого слуги. Коли б мені його завтра пізнати, нагородив би його добре за його приязнь».

А коли зазоріло, задзвонено до церкви. Стали ся люди і панство збирати, бо була неділя. Король, убравшися, пішов і собі з панством до церкви. Шати на нім королівські, дорогії, а шапка цундрава, дуже стара. І чудувалося вельми все панство тому, що то ся чинить. І сам воєвода дивується, що якраз зібрався короля отруїти.

Прийшовши до церкви, король сів у кріслі високо і став виглядати товариша свого.

За якийсь час увійшов і злодій до церкви. Став пильно дивитися, на кому би свою шапку пізнати. Аж тут глянув на маєстат королівський та й увидів шапку свою на королю. І убоявся, і мислив собі: «То, конечне, хтось підслухав нас уночі із товаришем моїм, що ми бесідували, і видав то королеві. Або мій товариш сам мене видав».

А король, увидівши товариша свойого, пізнав його по своїй шапці і рад був вельми товаришеві. І послав слуг своїх, аби його вартували пильно.

А коли було по службі, велів король просити того чоловіка за собою в палати на обід. Хлоп ся збояв і мислив собі: «Тепер мені гіркий обід».

Коли ж вони в палатах зосталися самі, король сказав:

– Не бійся, товаришу милий! Я днесь королем, а вночі був-єм злодієм. Я твій товариш, котрого ти по лиці ударив. Але я тобі прощаю. Не бійся, не гадай нічого злого. Ти мій вірний приятель.

Одно тя прошу: якщо то правда, що мя мій воевода хоче днесь отруїти, будеш від мене велику ласку мати.

Тут ся йому злодій у ноги поклонив:

– О найясніший королю, пане мій! Пробач, твоя милість, мою злість, бо я думав, що то простий хлоп зі мною ходить. А то, пане мій, правда, що твоїй милості зготовлено отраву. Але ся не бій, я тебе пораджу, як маєш із тим